Оскарження постанов про накладення штрафів держпраці

Оскарження постанов про накладення штрафів Держпраці: аналіз найсвіжішої судової практики

Величезна кількість різноманітної юридичної та бухгалтерської аналітики присвячена питанню проведення перевірок суб’єктів господарювання з боку Держпраці та її теріторіальних органів, отже, на мою думку, не варто ще раз зупинятися на нормативно-правових актах, якими врегульовано діяльність Держпраці, порядку проведення цим органом перевірок, їх документальному оформленні, порядку накладення штрафів, тощо. Дана стаття має на меті ознайомити усіх бажаючих з судовою практикою, яка склалася у справах про оскарження постанов Держпраці про накладення адміністративних штрафів (розміри яких визначені у ст. 265 КЗпП України) на суб’єктів господарювання. Хочу відзначити, що судових рішень по цій категорії справ величезна кількість (особливо лідирує Івано-Франківська область), лише в системі «Verdictum 2.0» від ЛІГА ЗАКОН їх більше 500. Нажаль, більша частина судових рішень, які я встигла проаналізувати, не на користь суб’єктів господарювання. Все це свідчить про те, що органи Держпраці активно та старанно намагаються наповнювати державний бюджет за рахунок бізнесу, а бізнес (поки що) не дуже готовий належним чином здійснювати свій захист. За допомогою судової практики (навіть негативної для бізнесу) ми з вами маємо змогу ретельно підготуватися до захисту: проаналізувати чужі помилки з тим, щоб заздалегідь (до перевірки Держпраці) виправити свої, взяти «на карандаш» тактику захисту інших суб’єктів господарювання, яким вже вдалося одержати перемогу в судах над Держпраці та скасувати драконівські штрафи. Ознайомлений – значить озброєний! Почнемо.

1.Витяг з Постанови Полтавського окружного адміністративного суду від 17.03.2017 року у справі №816/2141/16 (недопустимі докази; позов про скасування постанови про накладення штрафу задоволено; повний текст Постанови – http://reyestr.court.gov.ua/Review/65501805).

1.1. Судом встановлено, що станом на 29.09.2016 головному державному інспектору Управління Держпраці у Полтавській області ОСОБА_9. будь-яких направлень на проведення перевірки, в т. ч. суб’єкта господарювання ФОП ОСОБА_3, не видавалося. Обгрунтування правових підстав проведення головним державним інспектором ОСОБА_9. заходів по проведенню перевірок без їх призначення не надано.

Пояснила, що брала участь у складі робочої групи по легалізації заробітної плати та зайнятості населення при проведенні фактичної перевірки ДПІ у м. Полтаві за місцем провадження господарської діяльності ФОП ОСОБА_3

Доказів створення робочої групи по легалізації заробітної плати та зайнятості населення, затвердження складу такої групи, доказів на підтвердження направлення на дану перевірку, повноважень на проведення перевірки та нормативного акту, яким врегульовано повноваження групи на неодноразові вимоги суду відповідачем не надано, як не надано і обгрунтованих пояснень з даного приводу.

1.2. Суд звертає увагу, що статтею 70 КАС України встановлено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмету доказування. Обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування, крім випадків, коли щодо таких обставин не виникає спору. Отже, допустимість доказів – це встановлена законодавством вимога, яка обмежує використання конкретних засобів доказування та передбачає обов’язкове використання певних засобів доказування при встановленні фактичних обставин справи.

Втім, письмові пояснення гр. ОСОБА_4 від 29.09.2016 про проходження нею стажування у магазині “ІНФОРМАЦІЯ_3” без оформлення трудових відносин не відповідають ознакам допустимого доказу для встановлення факту не оформлення найманого працівника, оскільки отримання їх головним державним інспектором ОСОБА_9. відбувалася до моменту пред’явлення останньою направлення на проведення перевірки та здійснювалася до початку проведення перевірки.

1.3.Факт перебування гр. ОСОБА_5 в магазині “ІНФОРМАЦІЯ_3” взагалі головним державним інспектором ОСОБА_9. не перевірялися. Особа гр. ОСОБА_5 також не встановлювалася на підставі паспортних даних, а тому і суду не надалося можливим встановити названу особу. На підставі наведеного суд дійшов висновку, що факт допущення ФОП ОСОБА_3 до роботи неоформлених працівників гр. ОСОБА_5 та гр. ОСОБА_4 не підтверджується належними та допустимими доказами.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Саме це положення Конституції України на найвищому рівні гарантує дотримання прав особи під час та в результаті вчинення органами державної влади, органами місцевого самоврядування та їх посадовими особами (суб’єктами владних повноважень, владними суб’єктами) відносно неї юридично значущих дій або прийняття рішень. Відповідно до частини першої статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Частиною другою статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльність суб’єкта владних повноважень обов’язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Всупереч наведеним вимогам відповідач, як суб’єкт владних повноважень, не надав суду достатніх беззаперечних доказів в обґрунтування обставин, на яких ґрунтуються його заперечення. Тож оскаржуване рішення прийнято не обгрунтовано, тобто без урахування всіх обставин, що мали значення для його прийняття (п. 3 ч. 3 ст. 2 КАС України).

Порушення вищевказаних критеріїв правомірності рішення суб’єкта владних повноважень, є підставою для визнання оскаржуваного рішення притиправним та скасування. З урахуванням наведеного, суд приходить до висновку, що відповідачем не доведено належними та допустимими доказами порушення позивачем вимог ст. 24 КЗпП України, а отже і наявності підстав, передбачених ст. 265 КЗпП України, для прийняття оспорюваної постанови від 19.10.2016 N 16-01-200/904-172, якою на фізичну особу – підприємця ОСОБА_3 накладено штраф в розмірі 87 000,00 грн.

2.Витяг з Ухвали Харківського апеляційного адміністративного суду від 16.03.2017 року у справі № 818/1736/16 (не доведено факт допущення позивачем до виконання робіт особи без укладення трудового договору; позовні вимоги про скасування постанови про накладення штрафу задоволені; повний текст Ухвали – http://reyestr.court.gov.ua/Review/65439881 )

Підставою прийняття оскаржуваної постанови є висновок Управління Держпраці у Сумській області, що позивачкою допущено до виконання робіт працівника ОСОБА_2 без укладення трудового договору та без повідомлення органу центральної влади з питань забезпечення формування та реалізації державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування про прийняття працівника на роботу, відповідно до порядку встановленого КМУ.

Однак, судом першої інстанції в судовому засіданні з показань свідка ОСОБА_2 встановлено, що дійсно вона 19.10.2016 р. знаходилася у приміщенні майстерні одягу. До майстерні прийшла, оскільки знає особисто ОСОБА_1 та бажала щоб вона її пояснила як правильно утюжити та шити, оскільки свідок бажала дома собі зшити одяг. У приміщення зашйли працівники управління Пенсійного фонду України в Білопільському районі та почали розмовляти з ФОП ОСОБА_1 Також, свідок пояснила, що жодних домовленостей із позивачкою про працевлаштування та виконання робіт не мала, а ФОП ОСОБА_1 її не пропонувала грошових коштів. Крім того, ОСОБА_2 пояснила, що не має юридичної освіти, а в поясненнях, при проведені перевірки, їй саме перевіряючий ОСОБА_3 запропонував написати, що перебуває на стажуванні.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що відповідачем не наведено доказів того, що позивачкою допущено до виконання робіт працівника ОСОБА_2 без укладення трудового договору та без повідомлення органу центральної влади з питань забезпечення формування та реалізації державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування про прийняття працівника на роботу, відповідно до порядку встановленого КМУ, тобто, не доведено факт порушення позивачем вимог КЗпП України.

Доводи Управління Держпраці у Сумській області, що представники управління Пенсійного фонду України в Білопільському районі бачили у приміщенні ФОП ОСОБА_1 ОСОБА_2, яка в той момент гладила речі та посилання на пояснення ОСОБА_2 та ФОП ОСОБА_4 правомірно не прийняті судом до уваги, оскільки це є лише припиущенням управління Пенсійного фонду України в Білопільському районі, а пояснення, складені ОСОБА_2 та ФОП ОСОБА_1, також не підтверджують факт виконання робіт ОСОБА_2 та оплатою ФОП ОСОБА_1 заробітної плати. На підставі наведененого, колегія суддів погоджується з думкою суду першої інстанції, що відповідачем не доведено факт допущення позивачем до виконання робіт гр.ОСОБА_2 без укладення трудового договору, а тому позовні вимоги підлягають задоволенню.

3.Витяг з Постанови Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 16.03.2017 року у справі №809/182/17 (ст. 265 КЗпП України не передбачено застосування штрафних санкцій за неповідомлення територіального органу Державної фіскальної служби про прийняття на роботу працівників; позов про скасування постанови про накладення штрафу задоволений; повний текст Постанови – http://reyestr.court.gov.ua/Review/65487126 ).

Суд зазначає, що основною ознакою, що відрізняє підрядні відносини від трудових, є те, що трудовим законодавством регулюється процес організації трудової діяльності. За цивільно-правовим договором процес організації трудової діяльності залишається за його межами, метою договору є отримання певного матеріального результату.

Підрядник, який працює згідно з цивільно-правовим договором, на відміну від працівника, який виконує роботу відповідно до трудового договору, не підпорядковується правилам внутрішнього трудового розпорядку, він сам організовує свою роботу і виконує її на власний ризик.

Враховуючи аналіз наведених норм права, суд зазначає, що трудовий договір це угода щодо здійснення і забезпечення трудової функції. За трудовим договором працівник зобов’язаний виконувати не якусь індивідуально-визначену роботу, а роботу з визначеної однієї або кількох професій, спеціальностей, посади відповідної кваліфікації, виконувати визначену трудову функцію в діяльності підприємства. Після закінчення виконання визначеного завдання трудова діяльність не припиняється. Предметом трудового договору є власне праця працівника в процесі виробництва, тоді як предметом договору цивільно-правового характеру є виконання його стороною певного визначеного обсягу робіт. Предметом трудових договорів є результат праці, який підлягає вимірюванню у конкретних фізичних величинах, а не процес роботи.

Судом встановлено, що 29.04.2016 між позивачем та ОСОБА_3 укладено договір про надання послуг за N 1, строком з 01.05.2016 до моменту його розірвання, але не більше ніж до 31.12.2016 (а. с. 57 58). Предметом договору про надання послуг за N 1 від 29.04.2016 є взяття ОСОБА_3 на себе зобов’язання щодо надання послуг, оплата за які нараховуватиметься відповідно до кількості відпрацьованих годин й фактично виконаних послуг виходячи з потреб позивача, зокрема, на виконання умов по даному договору ОСОБА_3 зобов’язується виконувати роботи з бухгалтерського обліку.

Відповідно договору про надання послуг за N 1 від 29.04.2016 цей договір не носить характеру трудового договору і на нього не поширюється дія норм трудового законодавства. Згідно договору за надані послуги позивач оплачує ОСОБА_3 винагороду, розмір якої зазначається в підпункті 3.1 пункту 3 Цивільно-правової угоди.

Між позивачем та ОСОБА_3 підписано Додаткову угоду до цивільно правової угоди N 1 про надання бухгалтерських послуг від 29.04.2016, згідно якої працівником виконано певну роботу з 29.04.2016 до 31.11.2016 та отримано оплату за виконану роботу, у відповідності до договору про надання послуг за N 1 від 29.04.2016.

Крім цього, в судовому засіданні свідок ОСОБА_3 підтвердила, що за умовами цивільно-правової угоди надавала послуги одного виду бухгалтерського обліку, здійснювала організацію своєї діяльності, в час та спосіб визначений нею самостійно, внутрішній трудовий розпорядок на неї не поширювався. Також свідок зазначила про те, що здійснює надання таких послуг декільком підприємствам, перебуває на пенсії, а тому не бажає вступати в трудові відносини з Приватним підприємством “Альянс” чи іншими особами. Зазначила, що зміст цивільно-правової угоди відповідає дійсним намірам сторін.

Таким чином, предметом договору про надання послуг за N 1 від 29.04.2016, є виконання працівником певного визначеного обсягу роботи, за наслідками виконання якої замовник зобов’язувався оплатити виконавцеві виконану ним роботу, тобто, предметом є кінцевий результат, а не процес праці. Метою цього договору є отримання певного матеріального результату. За цим договором працівник не підпорядковувався правилам внутрішнього трудового розпорядку, він сам організовував свою роботу і виконував її на власний ризик, трудові функції виконував разово, так як після закінчення виконання визначеного завдання, вказаним договором, трудова діяльність робітника з позивачем припинилася.

Як наслідок, суд робить висновок, що у правовідносинах між позивачем та ОСОБА_3 (сторонами договору про надання послуг) містяться ознаки характерні саме цивільно-правовим відносинам між роботодавцем та найманим працівником, встановлено визначений обсяг виконання робіт та її кінцевий результат.

За таких обставин, за своїм змістом договір про надання послуг за N 1 від 29.04.2016, є цивільно-правовим договором, а висновки відповідача про наявність у цьому договорі ознак трудового договору та порушення позивачем вимог пунктів 1, 3 статті 24 Кодексу законів про працю України, є помилковими.

Щодо інших порушень, які слугували підставою для притягнення позивача до відповідальності у вигляді штрафу суд зазначає наступне.

Згідно постанови Кабінету Міністрів України N 413 від 17 червня 2015 року “Про порядок повідомлення Державній фіскальній службі та її територіальним органам про прийняття працівника на роботу”, відповідно до частини третьої статті 24 Кодексу законів про працю України встановлено, що повідомлення про прийняття працівника на роботу подається власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом (особою) чи фізичною особою до територіальних органів Державної фіскальної служби за місцем обліку їх як платника єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування за формою згідно з додатком до початку роботи працівника за укладеним трудовим договором.

Відповідачем під час перевірки встановлено допущення позивачем порушення вказаного вище обов’язку та не здійснення повідомлення територіального органу Державної фіскальної служби про прийняття працівників ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 на роботу. Допущення вказаного порушення не заперечується позивачем. Однак, з цього приводу позивач зазначає про включення відомостей, щодо зазначених осіб до періодичних звітів, які надані до територіальних органів Державної фіскальної служби, своєчасного нарахування та сплати сум єдиного соціального внеску на розміри нарахованих та виплачених сум заробітної плати цим особам.

Відповідно до статті 265 Кодексу законів про працю України відповідальність у вигляді штрафу встановлюється за фактичний допуск працівника до роботи без оформлення трудового договору (контракту), оформлення працівника на неповний робочий час у разі фактичного виконання роботи повний робочий час, установлений на підприємстві, та виплати заробітної плати (винагороди) без нарахування та сплати єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування та податків – у тридцятикратному розмірі мінімальної заробітної плати, встановленої законом на момент виявлення порушення, за кожного працівника, щодо якого скоєно порушення. Спірною постановою застосовано вказану норму до правовідносин, що виникли внаслідок допущення позивачем порушення обов’язку повідомити територіальний орган Державної фіскальної служби про прийняття на роботу вище вказаних осіб.

Положенням вказаної статті не передбачено застосування визначених нею штрафних санкцій за неповідомлення територіального органу Державної фіскальної служби про прийняття на роботу працівників. Спірною постановою до позивача застосовано штрафні санкції передбачені статтею 265 Кодексу законів про працю України за неповідомлення, тобто про допущення порушення, відповідальність за зазначеною нормою не передбачено. Таким чином, застосовані штрафні санкції передбачені статтею 265 Кодексу законів про працю України за допущення порушень трудового законодавства, вчинення яких не передбачено цією статтею є протиправними.

Враховуючи, що суд встановив відсутність порушення статті 24 Кодексу законів про працю України при оформленні відносин з ОСОБА_3, тобто відсутність факту допуску працівника до роботи без належного оформлення трудового договору, а також відсутність підстав для застосування штрафів, передбачених статтею 265 Кодексу законів про працю України за допущення виявленого порушення, щодо повідомлення територіального органу Державної фіскальної служби про прийняття працівників на роботу, то винесена постанова N 09-06-021/387 від 29.12.2016 є протиправною та такою що підлягає скасуванню. За таких обставин, позовні вимоги є обґрунтованими, а адміністративний позов таким, що підлягає до задоволення.

Аналогічна правова позиція викладена і в Постанові Одеського окружного адміністративного суду від 10.03.2017 року у справі №815/675/17 (http://reyestr.court.gov.ua/Review/65226436 ).

4.Витяг з Постанови Львівського апеляційного адміністративного суду від 23.03.2017 року у справі №809/1185/16 (правовідносини між позивачем та ОСОБА_3 носять ознаки, притаманні саме трудовим відносинам між роботодавцем та найманим працівником; в задоволенні адміністративного позову відмовлено; повний текст Постанови – http://reyestr.court.gov.ua/Review/65500735 ).

Відповідно до ч. 1 ст. 259 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП України) державний нагляд та контроль за додержанням законодавства про працю юридичними особами незалежно від форми власності, виду діяльності, господарювання, фізичними особами-підприємцями, які використовують найману працю, здійснює центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Згідно з п. 1 Положення про Головне управління (Управління) Державної служби України з питань праці в області, затверджене Наказом Міністерства соціальної політики України 27.03.2015 N 340, головне управління (Управління) Державної служби України з питань праці в області є територіальним органом Державної служби України з питань праці, що їй підпорядковується.

Механізм накладення на суб’єктів господарювання та роботодавців штрафів за порушення законодавства про працю та зайнятість населення, передбачених частиною другою статті 265 Кодексу законів про працю України та частинами другою – сьомою статті 53 Закону України “Про зайнятість населення” визначено Порядком накладення штрафів за порушення законодавства про працю та зайнятість населення, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2013 N 509 (далі – Порядок N 509).

Відповідно до п. 2 Порядку N 509 штрафи можуть бути накладені на підставі акта про виявлення під час перевірки суб’єкта господарювання або роботодавця ознак порушення законодавства про працю та/або зайнятість населення, складеного посадовою особою Держпраці чи її територіального органу.

Як це вбачається з акта перевірки N 09-14-0062/399 від 12.08.2016, Позивач вчинив правопорушення, відповідальність за яке передбачена абз. 2 ч. 2 ст. 265 КЗпП, а саме допуск ОСОБА_3 до роботи на посаді продавця магазину “ІНФОРМАЦІЯ_1” без оформлення трудового договору.

Також перевіркою встановлено, що 17.06.2016 року Позивачем було укладено цивільно-правовий договір з ОСОБА_3 Вказаний договір цивільно-правового характеру, на переконання Відповідача, має ознаки трудового договору, а тому ФОП ОСОБА_2 здійснила фактичний допуск працівника ОСОБА_3 до роботи без оформлення трудового договору.

Відповідно до ч. 1 статті 21 КЗпП трудовий договір – це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов’язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов’язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

При цьому, Верховний Суд України у пункті 7 постанови Пленуму від 6 листопада 1992 року N 9 “Про практику розгляду судами трудових спорів” роз’яснив, що фактичний допуск до роботи вважається укладенням трудового договору незалежно від того, чи було прийняття на роботу належним чином оформлене, якщо робота провадилась за розпорядженням чи з відома роботодавця.

Нормами статті 24 КЗпП встановлено, що трудовий договір укладається, як правило, в письмовій формі. Додержання такої форми є обов’язковим: при організованому наборі працівників; при укладенні трудового договору про роботу в районах з особливими природними географічними і геологічними умовами та умовами підвищеного ризику для здоров’я; при укладенні контракту; у випадках, коли працівник наполягає на укладенні трудового договору у письмовій формі; при укладенні трудового договору з неповнолітнім (стаття 187 цього Кодексу); при укладенні трудового договору з фізичною особою; в інших випадках, передбачених законодавством України.

Працівник не може бути допущений до роботи без укладення трудового договору, оформленого наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу, та повідомлення центрального органу виконавчої влади з питань забезпечення формування та реалізації державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування про прийняття працівника на роботу в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Натомість, цивільно-правовий договір – це угода між сторонами: громадянином і організацією (підприємством, тощо) на виконання першим певної роботи (а саме: договір підряду, договір про надання послуг тощо), предметом якого є надання певного результату праці.

Згідно з статтею 628 Цивільного кодексу, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов’язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

За договором підряду одна сторона (підрядник) зобов’язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов’язується прийняти та оплатити виконану роботу. Договір підряду може укладатися на виготовлення, обробку, переробку, ремонт речі або на виконання іншої роботи з переданням її результату замовникові (стаття 837 Цивільного кодексу).

За договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов’язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов’язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором (стаття 901 Цивільного кодексу).

Основною ознакою, що відрізняє цивільно-правові відносини від трудових, є те, що трудовим законодавством регулюється процес організації трудової діяльності. За цивільно-правовим договором процес організації трудової діяльності залишається за його межами, метою договору є отримання певного матеріального результату. Виконавець, який працює за цивільно-правовим договором, на відміну від працівника, який виконує роботу відповідно до трудового договору, не підпорядковується правилам внутрішнього трудового розпорядку, він сам організовує свою роботу і виконує її на власний ризик.

З аналізу наведених норм вбачається, що трудовий договір – це угода щодо здійснення і забезпечення трудової функції. За трудовим договором працівник зобов’язаний виконувати не якусь індивідуально-визначену роботу, а роботу з визначеної однієї або кількох професій, спеціальностей, посади відповідної кваліфікації, виконувати визначену трудову функцію в діяльності підприємства. Після закінчення виконання визначеного завдання трудова діяльність не припиняється. Предметом трудового договору є власне праця працівника в процесі виробництва, тоді як предметом договору цивільно-правового характеру є виконання його стороною певного визначеного обсягу робіт чи послуг.

Тобто, предметом цивільно-правових договорів є результат праці, який підлягає вимірюванню у конкретних фізичних величинах, а не процес роботи.

Як вбачається з наведеного вище цивільно-правового договору, укладеного позивачем з фізичною особою (продавцем), його предметом є послуги з реалізації продовольчих товарів в межах магазину “ІНФОРМАЦІЯ_1” (в тому числі алкогольних та тютюнових виробів) та ведення обліку реалізації довірених товарів.

Таким чином, з огляду на предмет укладеного договору та поняття трудового договору, суд апеляційної інстанції критично оцінює аргументи Позивача про цивільно-правовий характер відносин між нею та ОСОБА_3 Праця за цим договором не є юридично самостійною, а здійснюється у межах діяльності магазину з систематичним виконанням трудових функцій, що підтверджується отриманням оплати за виконану роботу за фактичний період часу. Отже, враховуючи наведене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що в даному випадку правовідносини між позивачем та ОСОБА_3 носять ознаки, притаманні саме трудовим відносинам між роботодавцем та найманим працівником, при цьому, дії позивача щодо надання трудовому договору форми цивільно-правового перешкоджає реалізації працівником права на працю, гарантованого Конституцією та Кодексом законів про працю України, а також права на соціальний захист у випадку безробіття, при тимчасовій втраті працездатності у разі нещасного випадку на виробництві або внаслідок професійного захворювання, права на відпочинок, щорічну оплачувану відпустку, право на здорові і безпечні умови праці, на об’єднання в професійні спілки тощо. Відповідно, і оскаржуване Позивачем рішення є правомірним.

5.Витяг з Постанови Житомирського апеляційного адміністративного суду від 03.04.2017 року у справі №806/2461/16 (докази направлення Управлінням Держпраці ФОП ОСОБА_2 повідомлення про розгляд справи про накладення штрафу відсутні; адміністративний позов про скасування постанови про накладення штрафу задоволений, повний текст – http://reyestr.court.gov.ua/Review/65700025 ).

Відповідно до п. 6, 8 Порядку накладення штрафів за порушення законодавства про працю та зайнятість населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України N509 від 17.07.2013 року, про розгляд справи Держпраці та її територіальні органи письмово повідомляють суб’єктів господарювання та роботодавців не пізніше, ніж за п’ять днів до дати розгляду рекомендованим листом чи телеграмою, телефаксом, телефонограмою або шляхом вручення повідомлення їх представникам, про що на копії повідомлення, яка залишається в Держпраці чи її територіальному органі, робиться відповідна позначка, засвідчена підписом такого представника. Постанова про накладення штрафу складається у двох примірниках за формою, встановленою Мінсоцполітики, один з яких залишається у Держпраці або її територіальному органі, другий – надсилається протягом трьох днів суб’єктові господарювання або роботодавцю, стосовно якого прийнято постанову, або видається його представникові, про що на ньому робиться відповідна позначка, засвідчена підписом такого представника. У разі надсилання примірника постанови поштою у матеріалах справи робиться відповідна позначка.

Як вбачається із матеріалів справи, докази направлення Управлінням Держпраці у Житомирської області ФОП ОСОБА_2 повідомлення про розгляд справи про накладення штрафу відсутні.

Відповідно до п. 7 Порядку N 509 справа розглядається за участю представника суб’єкта господарювання або роботодавця, щодо якого її порушено. Справу може бути розглянуто без участі такого представника у разі, коли його поінформовано відповідно до пункту 6 цього Порядку і від нього не надійшло обґрунтоване клопотання про відкладення її розгляду. За результатами розгляду справи уповноважена посадова особа на підставі акта, зазначеного в пункті 3 цього Порядку, приймає відповідне рішення (п. 8 Порядку N 509).

За таких обставин, суд вважає, що дії начальника управління Держпраці у Житомирській області Сечіна С.М. при винесенні постанов за N ЖИ50/06-01-012/0441, якою застосовано до позивача штраф у сумі 130500 грн. та N ЖИ49/06-01- 012/0441, якою застосовано до позивача штраф у сумі 1450 грн. є неправомірними, а тому позов в цій частині підлягає задоволенню.

6.Витяг з Постанови Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 24.03.2017 року у справі №809/351/17 (оскаржувана постанова винесена на підставі висновків осіб, які не уповноважені Законом на здійснення перевірок фізичних чи юридичних осіб з питань праці, а також не наділеними повноваженнями контролюючих органів; адімінстративний позов задоволений; повний текст Постанови – http://reyestr.court.gov.ua/Review/65621745 ).

Як встановив суд, відповідач 29.09.2016 року постановою про накладення штрафу уповноваженими посадовими особами за N 09-01-105/231 від 29.09.2016 застосував до позивача штраф в розмірі 43 500 гривень на підставі висновку рейду-обстеження представниками рейдової міської робочої групи з питань легалізації виплати заробітної плати та зайнятості населення про допуск 02.07.2016 працівника позивача до роботи без оформлення трудового договору (контракту).

Право на проведення перевірок за дотриманням законодавства про працю та встановлення факту порушення трудового законодавства мають посадові особи Державної служби України з питань праці та посадові особи її територіальних органів, які відповідно до своїх посадових обов’язків мають повноваження державного інспектора з питань праці. За результатами перевірки інспектори з питань праці складають акт про виявлені порушення законодавства про працю. Висновки акта перевірки інспекторів з питань праці є підставою для винесення постанови про накладення штрафу уповноваженими особами.

В даних правовідносинах оскаржувана постанова винесена органом з питань праці на підставі даних, встановлених представниками рейдової міської робочої групи з питань легалізації виплати заробітної плати та зайнятості населення під час рейду-обстеження 02.07.2016, тобто на підставі висновків осіб, які не уповноважені Законом на здійснення перевірок фізичних чи юридичних осіб з питань праці, а також не наділеними повноваженнями контролюючих органів.

Оскільки, саме висновки інспектора з питань праці, відображених в акті перевірки, є підставою для винесення постанови про накладення штрафу уповноваженими особами органів з питань праці, то, в даних правовідносинах, не може застосовуватися штраф до суб’єкта господарської діяльності на підставі обставин, встановлених не уповноваженими на те особами та у порядку і спосіб, що не передбачені Законом.

Факт порушення трудового законодавства інспектором з питань праці самостійно не виявлено під час перевірки, а використання відомостей, отриманих з інших джерел у не встановлений Законом спосіб не може слугувати підставою для висновків про наявність будь-яких порушень. Як наслідок, є протиправною та підлягає скасуванню постанова N 09-01-105/231 від 29.09.2016 управління Державної служби з питань праці в Івано-Франківській області про накладення штрафу на фізичну особу-підприємця ОСОБА_3.

7.Витяг з Ухвали Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 24 березня 2017 р. у справі N804/8330/16 (про вжиття заходів забезпечення адміністративного позову шляхом зупинення дії постанови Головного управління Держпраці у Дніпропетровській області про накладення штрафу до набрання законної сили судовим рішенням в адміністративній справі; повний текст – http://reyestr.court.gov.ua/Review/65506075 ).

Судом встановлено, що ТОВ “Кривбасремонт” оскаржується постановаГоловного управління Держпраці у Дніпропетровській області про накладення штрафу від 17.11.2016 р. N 489/4.7-11/336, згідно з якою до позивача застосовано штраф у розмірі 14500,00 грн., який ТОВ “Кривбасремонт” мало сплатити у місячний термін з дня прийняття постанови.

Вищевказана постанова прийнята Головного управління Держпраці у Дніпропетровській області згідно з Порядком накладення штрафів за порушення законодавства про працю та зайнятість населення, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2013 року N 509 (далі – Порядок N 509).

Відповідно до п. 9 Порядку N 509 штраф сплачується протягом одного місяця з дня прийняття постанови про його накладення, про що суб’єкт господарювання або роботодавець повідомляють Держпраці чи її територіальний орган.

Згідно з п. 10 Порядку N 509 постанова про накладення штрафу може бути оскаржена у судовому порядку.

Водночас, приписами п. 11 Порядку N509 встановлено, щоне сплачені у добровільному порядку штрафи стягуються:

– у судовому порядку регіональними центрами зайнятості на підставі матеріалів справи, що передаються їм територіальними органами Держпраці (щодо штрафів, передбачених частинами другою, п’ятою і шостою статті 53 Закону України “Про зайнятість населення”);

– у судовому порядку територіальними органами Держпраці (щодо штрафів, передбачених частинами третьою, четвертою і сьомою статті 53 зазначеного Закону);

– органами державної виконавчої служби (щодо штрафів, передбачених частиною другою статті 265Кодексу законів про працю України).

Як слідує з оскаржуваної постанови Головного управління Держпраці у Дніпропетровській області про накладення штрафу від 17.11.2016 р. N 489/4.7-11/336, вона прийнята на підставі абз. 5 ч. 2 ст. 265 Кодексу законів про працю України, отже, є виконавчим документом і пред’являється до виконання органам державної виконавчої служби в порядку встановленому законом.

Судом також встановлено, що Головне управління Держпраці у Дніпропетровській області реалізувало свої повноваження, передбачені п. 11 Порядку N 509, та подало постанову про накладення штрафу від 17.11.2016 р. N 489/4.7-11/336 на примусове виконання до Тернівського відділу ДВС м. Кривого Рогу ГТУЮ у Дніпропетровській області. Постановою державного виконавця Тернівського відділу ДВС м. Кривого Рогу ГТУЮ у Дніпропетровській області Риба І.В. від 03.03.2017 р. відкрито виконавче провадження N 53511696 з виконання постанови про накладення штрафу від 17.11.2016 р. N 489/4.7-11/336 про стягнення з ТОВ “Кривбасремонт” на користь державного бюджету штрафу у сумі 14500,00 грн.

Відповідно до ч. 1 ст. 10 Закону України “Про виконавче провадження” N 1404-VIII від 02.06.2016 р. заходами примусового виконання рішень є:

1) звернення стягнення на кошти, цінні папери, інше майно (майнові права), корпоративні права, майнові права інтелектуальної власності, об’єкти інтелектуальної, творчої діяльності, інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб, або боржник володіє ними спільно з іншими особами;

2) звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інший дохід боржника;

3) вилучення в боржника і передача стягувачу предметів, зазначених у рішенні;

4) заборона боржнику розпоряджатися та/або користуватися майном, яке належить йому на праві власності, у тому числі коштами, або встановлення боржнику обов’язку користуватися таким майном на умовах, визначених виконавцем;

5) інші заходи примусового характеру, передбачені цим Законом.

Підстави зупинення вчинення виконавчих дій визначені ст. 34 Закону України “Про виконавче провадження” N 1404-VIII від 02.06.2016 р. Так, згідно з ч. 1 ст. 34 Закону України “Про виконавче провадження” N 1404-VIII від 02.06.2016 р. виконавець зупиняє вчинення виконавчих дій у разі:

1) проходження боржником строкової військової служби, військової служби за призовом осіб офіцерського складу, військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, або якщо боржник проходить військову службу та виконує бойові завдання військової служби у бойовій обстановці чи в районі проведення антитерористичної операції, якщо згідно з умовами служби проведення виконавчих дій неможливе чи на прохання стягувача, який проходить таку військову службу;

2) зупинення судом стягнення на підставі виконавчого документа;

3) зупинення судом реалізації арештованого майна у разі відсутності іншого майна боржника, на яке може бути звернено стягнення;

4) порушення господарським судом провадження у справі про банкрутство боржника, якщо відповідно до закону на вимогу стягувача поширюється дія мораторію, запровадженого господарським судом. Виконавець не зупиняє вчинення виконавчих дій за рішеннями про виплату заробітної плати, аліментів, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю особи, авторської винагороди, повернення невикористаних та своєчасно неповернутих коштів загальнообов’язкового державного соціального страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності, рішеннями немайнового характеру, у разі перебування виконавчого провадження на стадії розподілу стягнутих з боржника грошових сум (у тому числі одержаних від реалізації майна боржника);

5) звернення виконавця та/або заінтересованої особи до суду із заявою про заміну вибулої сторони правонаступником у порядку, встановленому частиною п’ятою статті 15 цього Закону;

6) надання судом, який видав виконавчий документ, відстрочки виконання рішення;

7) включення підприємства паливно-енергетичного комплексу до Реєстру підприємств паливно-енергетичного комплексу, які беруть участь у процедурі погашення заборгованості, яка виникла внаслідок розрахунків за енергоносії з урахуванням дати заборгованості відповідно до Закону України “Про заходи, спрямовані на забезпечення сталого функціонування підприємств паливно-енергетичного комплексу”, крім рішень, передбачених абзацом шостим пункту 3.7 статті 3 зазначеного Закону;

8) затвердження плану санації боржника до порушення провадження у справі про банкрутство;

9) надіслання виконавчого документа до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, у випадку, передбаченому частиною третьою статті 4 Закону України “Про гарантії держави щодо виконання судових рішень”;

10) включення підприємств, що виробляють, транспортують та постачають теплову енергію, надають послуги з централізованого опалення та постачання гарячої води, підприємств централізованого водопостачання та водовідведення, що надають послуги з централізованого водопостачання та водовідведення, послуги з постачання холодної води та послуги з водовідведення (з використанням внутрішньобудинкових систем), до реєстру підприємств, що беруть участь у процедурі врегулювання заборгованості відповідно до Закону України “Про заходи, спрямовані на врегулювання заборгованості теплопостачальних та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення за спожиті енергоносії”, з виконавчих проваджень, стягувачами за якими є Національна акціонерна компанія “Нафтогаз України”, її дочірня компанія “Газ України”, Публічне акціонерне товариство “Укртрансгаз”, постачальники електричної енергії, а боржниками – підприємства, що виробляють теплову енергію, транспортують та постачають теплову енергію, надають послуги з централізованого опалення та постачання гарячої води, та підприємства централізованого водопостачання та водовідведення, що надають послуги з централізованого водопостачання та водовідведення, послуги з постачання холодної води та послуги з водовідведення (з використанням внутрішньобудинкових систем);

11) встановлення мораторію на звернення стягнення на активи боржника за зобов’язаннями підприємств залізничного транспорту, майно яких розміщене на території проведення антитерористичної операції, на якій органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження.

З аналізу наведених законодавчих норм слідує, що ні Порядком N 509, ні ст. 34 Закону України “Про виконавче провадження” N 1404-VIII від 02.06.2016 р. не передбачено зупинення дії та виконання постанов органів Держпраці про накладення штрафів у разі оскарження останніх у судовому порядку.

Водночас, відповідно до ч. 1 ст. 117 КАС України, суд за клопотанням позивача або з власної ініціативи може постановити ухвалу про вжиття заходів забезпечення адміністративного позову, якщо існує очевидна небезпека заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення в адміністративній справі, або захист цих прав, свобод та інтересів стане неможливим без вжиття таких заходів, або для їх відновлення необхідно буде докласти значних зусиль та витрат, а також якщо очевидними є ознаки протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень.

Згідно з ч. 3 та ч. 4 ст. 117 КАС України подання адміністративного позову, а також відкриття провадження в адміністративній справі не зупиняють дію оскаржуваного рішення суб’єкта владних повноважень, але суд у порядку забезпечення адміністративного позову може відповідною ухвалою зупинити дію рішення суб’єкта владних повноважень чи його окремих положень, що оскаржуються. Адміністративний позов, крім способу, встановленого частиною третьою цієї статті, може бути забезпечено забороною вчиняти певні дії.

З аналізу наведених норм КАС України слідує, що забезпечення позову в адміністративних справах допускається лише у двох формах: 1) зупинення дії рішення суб’єкта владних повноважень чи його окремих положень, що оскаржуються; 2) заборони вчиняти певні дії. Наведений перелік підстав забезпечення позову є вичерпним.

Зважаючи на те, що позивач не погоджується з постановою Головного управління Держпраці у Дніпропетровській області про накладення штрафу від 17.11.2016 р. N 489/4.7-11/336 і не має намір сплачувати у добровільному порядку накладений на нього цією постановою штраф, на даний час існує реальна можливість початку державним виконавцем примусового виконання постанови відповідача, оскарження якої, згідно з чинним законодавством, не зупиняє її виконання. Тим більше, що, як зазначалося вище, 03.03.2017 р. державним виконавцем вже винесено постанову про відкриття виконавчого провадження з виконання постановиГоловного управління Держпраці у Дніпропетровській області від 17.11.2016 р. N 489/4.7-11/336. Наведене свідчить про наявність очевидної небезпеки заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення в адміністративній справі.

Оскільки правомірність (неправомірність) прийняття оскаржуваної постанови Головного управління Держпраці у Дніпропетровській областібуде встановлена лише судовим рішенням, прийнятим за результатами розгляду цієї справи, стверджувати на даний час про це неможливо, тому у разі встановлення протиправності оскаржуваної постанови і задоволення позовних вимог ТОВ “Кривбасремонт” про її скасування, позивачу доведеться докласти значних зусиль і витрат, щоб відновити свої права та повернути своє майно (кошти), на яке може бути звернено стягнення у разі примусового виконання цієї постанови.

Таким чином, слід зупинити дію оскаржуваної постанови до набрання законної сили судовим рішенням у справі, що розглядається, оскільки саме такий спосіб забезпечення позову встановлено ч. 3 та ч. 4 ст. 117 КАС України.

Керуючись ст. ст. 117,118, 160, 165 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,- УХВАЛИВ: клопотання Товариства з обмеженою відповідальністю “Кривбасремонт” про вжиття заходів забезпечення позову у справі N 804/8330/16 – задовольнити частково. Зупинити дію постанови Головного управління Держпраці у Дніпропетровській області про накладення штрафу від 17.11.2016 р. N 489/4.7-11/336до набрання законної сили судовим рішенням в адміністративній справі N 804/8330/16.

8.Витяг з Постанови Полтавського окружного адміністративного суду від 23.03.2017 року у справі №816/2425/16 (позивач правом щодо недопуску до проведення зазначеної перевірки не скористався, чим фактично визнав наявність відповідних документів для її проведення; в задоволенні адміністративного позову відмовлено; повний текст Постанови – http://reyestr.court.gov.ua/Review/65577269 ).

У разі неодержання повідомлення про здійснення планового заходу або непред’явлення посадовими особами органу нагляду документів, визначених статтею 7 Закону N 877-V, передбачено право суб’єкта господарювання не допускати посадових осіб органу державного нагляду до здійснення такого заходу (абзац четвертий частини четвертої статті 5, абзац третій частини п’ятої статті 7 Закону N 877-V). Положення цих норм кореспондуються зі статтею 10 зазначеного Закону, яка визначає право суб’єкта господарювання не допускати посадових осіб органу державного нагляду (контролю) до здійснення заходів нагляду, зокрема, внаслідок ненадання ними копій документів, передбачених цим Законом, або якщо надані документи не відповідають вимогам цього Закону.

Наведене дає підстави вважати, що порушення органом державного нагляду (контролю) вимог Закону N 877-V щодо оформлення та надання суб’єкту господарювання повідомлення (направлення) про перевірку та посвідчення на здійснення перевірки, є підставою для недопущення останнім посадових осіб органу до здійснення заходів державного нагляду (контролю). У разі невикористання суб’єктом господарювання цього права не можна визнати такі порушення безумовною підставою для скасування рішення органу державного нагляду (контролю), прийнятого за наслідками проведених заходів.Аналогічна правова позиції щодо застосування зазначених норм матеріального права вже була висловлена у постанові Верховного суду України від 19 вересня 2011 року у справі N 21-130а11. Мотивів для відступлення від вказаної правової позиції Верховного Суду України при розгляді цієї справи, судом не встановлено та сторонами не зазначено.

Суд зауважує, що позивач правом щодо недопуску до проведення зазначеної перевірки не скористався, чим фактично визнав наявність відповідних документів для її проведення, а тому такі доводи на підтвердження протиправності дій відповідача є необґрунтованими. Аналогічна думка викладена у ухвалі Вищого адміністративного суду України від 22 жовтня 2013 року у справі N К-33903/10.

9.Витяг з Постанови Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 23.03.2017 року у справі №809/252/17 (відмова у задоволенні адміністративного позову обгрунтована Конвенцією міжнародної організації праці N81, 1947 року; повний текст – http://reyestr.court.gov.ua/Review/65621414 ).

Повноваження, права та обов’язки державних інспекторів праці Державної служби України з питань праці та її територіальних органів визначені, крім загальних законів, Кодексом України про адміністративні правопорушення та конвенціями Міжнародної організації праці (далі – МОП), ратифікованих законами України “Про ратифікацію Конвенції міжнародної організації праці N81, 1947 року про інспекцію праці у промисловості й торгівлі” від 08.09.2004 року N 1985-ІУ та “Про ратифікацію Конвенції міжнародної організації праці N 129, 1969 року про інспекцію праці в сільському господарстві” від 08.09.2004 року N 1986-ІУ.

Статтею 15 Закону України “Про міжнародні договори України” встановлено, що чинні міжнародні договори України підлягають сумлінному дотриманню Україною відповідно до норм міжнародного права Для держав-членів МОП конвенції Міжнародної організації праці є обов’язковими у разі їх ратифікації. Відповідно до статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Статтею 8-1 КЗпП України передбачається пріоритет норм міжнародних договорів угод перед актами внутрішнього законодавства України.

Статтею 12 Конвенції міжнародної організації праці N81 зазначено, що інспектори праці мають право:

а) безперешкодного проходу без попереднього повідомлення у будь-яку годину доби на будь-яке підприємство, яке підпадає під контроль інспекції;

б) входити вдень у всі будинки, що їх вони мають достатні підстави вважати за такі, що підпадають під контроль інспекції;

с) здійснювати будь-які перевірки, контроль розслідування, котрі вони можуть вважати потрібними, щоб упевнитися в тому, що законодавчі положення ефективно виконуються, і зокрема вимагати ознайомлення з будь-якими книгами, реєстрами або документами, ведення яких приписано законодавством, з питань умов праці, з метою їхньої відповідності до законодавчих положень і зняття з них копії або витягів з окремих місць, тощо.

Відповідно до статті 16 Конвенції N 81 контрольні заходи проводяться так часто і так ретельно, як це необхідно для забезпечення ефективного застосування відповідних положень законодавства.

Статтею 18 Конвенції МОП N 81 зазначено, що національним законодавством передбачаються та ефективно застосовуються відповідні санкції за порушення законодавчих положень, застосування яких підлягає контролю з боку інспекторів праці, та за протидію інспекторам праці під час здійснення їхніх обов’язків.

Відповідно до Порядку накладення штрафів за порушення законодавства про працю та зайнятість населення, затвердженого Постановою КМУ N 509 від 17.07.2013 року та вимог статті 265 КЗпП України заступником начальника Управління Держпраці в Івано-Франківській області за результатами розгляду даної справи та на підставі акту перевірки правомірно прийнято рішення про накладення на ПП “Аресконт” штрафу за порушення вимог законодавства про працю.

Отже, на підставі вишенаведеного та відповідно до вимог чинного законодавства, підстав для визнання протиправними та скасування припису N 09-01-0031/2-2 від 05.01.2017 року та постанови про накладення штрафу N 09-01-021/42 від 26.01.2017 року Управління Держпраці в Івано-Франківській області немає, а тому в задоволенні позову позивачу слід відмовити.

10.Витяг з Постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 22.03.2017 року у справі №823/2023/16 (адміністративний позов задоволено; повний текст – http://reyestr.court.gov.ua/Review/65502583 ).

13 вересня 2016 року між ФОП ОСОБА_2 (замовник) та ОСОБА_6 (виконавець) укладено договір про надання послуг, за умовами якого виконавець зобов’язується на власний розсуд та ризик за завданням замовника протягом установленого в договорі строку надавати за плату послуги із завантаження, розвантаження та розпилювання деревини, а замовник зобов’язується прийняти виконання та оплатити такі послуги. Виконавець надає обумовлені цим договором послуги на власний ризик, самостійно організовує виконання послуг, не підпадає під дію правил внутрішнього трудового розпорядку замовника.

Відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України, домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків є цивільно-правових договором. Згідно з ч. 1 ст. 901 ЦК України закріплено юридичну конструкцію договору про надання послуг, яка передбачає, що за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов’язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов’язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

При цьому, колегія суддів звертає увагу на те, що договір про надання послуг не є трудовим договором, та відносини, що виникають між його сторонами вимогами законодавства про працю не регулюються.

Статтею 204 ЦК України, закріплено презумпцію правомірності правочину, яка передбачає, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Зазначений вище договір не був визнаний недійсним чи неукладеним у порядку встановленому законом, що не заперечується сторонами.

Ураховуючи вищевикладене, а також те, що ОСОБА_6 не перебував у трудових відносинах із позивачем, а виконував роботу відповідно до цивільно – правового договору, висновок місцевого суду про те, що позивачем фактично допущено працівника (ОСОБА_6.) до роботи без оформлення трудового договору (контракту) у письмовій формі без видання наказу, або розпорядження, та повідомлення центрального органу виконавчої влади з питань забезпечення формування та реалізації державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування про прийняття працівника на роботу, є необґрунтованим та таким, що суперечить матеріалам справи.

11.Витяг з Постанови Херсонського окружного адміністративного суду від 22.03.2017 року у справі №821/143/17 (Держпраці порушено строк повідомлення суб’єкта господарювання про дату розгляду справи; адміністративний позов задоволено; повний текст Постанови – http://reyestr.court.gov.ua/Review/65506820).

У судовому засіданні встановлено, що повідомлення про розгляд справи позивачу вручене особисто на поштовому відділенні N3 08.12.2016 р. Таким чином,відповідачем порушений 5-денний строк повідомлення до дати розгляду справи, встановлений Порядком. Суд виходить з того, що на момент розгляду справи у відповідача не було відомостей про те, що позивача було належним чином проінформовано про дату розгляду, тому у начальника Головного управління Держпраці Херсонської області не було підстав проводити розгляд справи у відсутність ОСОБА_1.

Крім того, в судовому засіданні досліджено постанову Херсонського міського суду Херсонської області по справі N 766/16733/16-п від 31.01.2017 року, яка набрала законної сили. Вищезазначеною постановою суду провадження у справі про притягнення ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, до адміністративної відповідальності за ч. 1, 3 ст. 41 КУпАП закрито у зв’язку з відсутністю події і складу адміністративного правопорушення. Місцевим судом встановлено, що у матеріалах доданих до протоколів відсутні дані, які підтверджували б, що між фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 та ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 існують трудові відносини у розумінні положень Кодексу законів про працю України.

Відповідно до ч. 1, 4 ст. 72 КАСУ обставини, встановлені судовими рішеннями в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Вирок суду у кримінальному провадженні або постанова суду у справі про адміністративний проступок, які набрали законної сили, є обов’язковими для адміністративного суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, щодо якої ухвалено вирок або постанову суду, лише в питаннях, чи мало місце діяння та чи вчинене воно цією особою. Таким чином, суд приходить до висновку про задоволення позовних вимог.

12.Витяг з Постанови Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 22.03.2017 року у справі №809/370/17 (адміністративний позов задоволено; повний текст Постанови – http://reyestr.court.gov.ua/Review/65506317 ).

Як слідує зі змісту цивільно-правового договору за N 1 від 23.01.2017 року, метою укладення такого договору є виконання стороною певного визначеного обсягу робіт. Предметом договору є виконання конкретних робіт по ремонту напівпричепа, тобто, фактично, виконанню ОСОБА_3 підлягала індивідуально визначена робота.

Враховуючи наведене, суд вказує на те, що в даному випадку предметом цивільно-правового договору про виконання робіт (надання послуг), який укладений суб’єктом господарювання з фізичною особою по ремонту напівпричепа, є виконання саме індивідуально визначених функцій виконавцем послуг, а праця згідно даного договору є юридично самостійною.

За трудовим договором працівник має виконувати вимоги внутрішнього трудового розпорядку, встановлені адміністрацією підприємства, де він працює, дотримуватися трудової дисципліни (статті 139-152 Кодексу законів про працю України), на роботодавця покладається ряд обов’язків щодо працівника, які підлягають виконанню незалежно від змісту трудового договору, а за договором підряду одна сторона (підрядник) зобов’язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов’язується прийняти та оплатити виконану роботу (стаття 837 Цивільного кодексу України). При цьому у цивільно-правових відносинах діє принцип свободи договору, тобто сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина 1 статті 327 Цивільного кодексу України).

Умовами цивільно-правового договору за N1 від 23.01.2017 року, укладеного між сторонами, а саме підпунктом 1.1. передбачено, що Виконавець виконує роботу на свій ризик, самостійно організовує виконання роботи, не підлягає під дію правил внутрішнього трудового розпорядку, не має права на одержання допомоги із соціального страхування, не сплачує страхові внески на загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням.

В судовому засіданні не встановлено факту прийняття ОСОБА_3 на роботу за конкретною кваліфікацією, професією, посадою. Більше того, в структурі підприємства не передбачена така категорія посад, за якою ОСОБА_3 виконував визначену договором роботу, що підтверджується штатним розкладом ТзОВ “ВІО-ТРАНСПОРТ” від 02.01.2015 року (а. с. 25).

Також суд зазначає, що відповідальність працівника за трудовим договором регулюється лише імперативними нормами, тобто нормами Кодексу законів про працю України та інших актів трудового законодавства, що не можуть змінюватися сторонами у договорі, а відповідальність виконавця послуг (підрядника) у цивільно-правових відносинах визначається сторонами у договорі або чинним законодавством України, зокрема нормами Цивільного кодексу України.

Як слідує зі змісту цивільно-правового договору за N 1 від 23.01.2017 року, сторони погодили обсяг відповідальності відмінний від норм трудового законодавства та встановили матеріальну відповідальність сторін на рівні цивільно-правових відносин. Визначений умовами цивільно-правового договору за N 1 від 23.01.2017 року спосіб оплати праці у вигляді винагороди та встановлення строковості договору також, в свою чергу, виключає можливість приналежності договору до трудового.

Враховуючи наведені обставини, суд прийшов до висновку, що відносини, які виникли згідно цивільно-правового договору за N 1 від 23.01.2017 року, укладеного між ТзОВ “ВІО-ТРАНСПОРТ” та ОСОБА_3, фактично є цивільно-правовими відносинами, до яких слід застосовувати норми цивільного законодавства.

13.Витяг з Постанови Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 22.03.2017 року у справі №809/61/17 (суд прийшов до висновку, що відносини за цивільно-правовою угодою фактично є трудовими, а сторони такої угоди прирівняні до працівника та роботодавця. Виходячи із цього, застосування до трудових правовідносин цивільно-правових норм являється недопустимим; в задоволенні адміністративного позову відмовлено; повний текст Постанови – http://reyestr.court.gov.ua/Review/65514189 ).

Як встановлено судом, позивачем укладено договори з ОСОБА_3 про виконання робіт (надання послуг), зокрема, цивільно-правовий договір N 35 від 14.07.2016 р., на виконання робіт (надання послуг), а саме: ручні роботи в рослинництві по IV розряду, терміном дії з 14.07.2016 року по 31.07.2016 р. (а. с. 40). Також, вказаний договорі було переукладено 01.08.2016 р. – Договір N 38 терміном дії з 01.08.2016 року по 31.08.2016 р. та 01.09.2016 р. – Договір N 41 терміном дії з 01.09.2016 року по 31.09.2016 р. (а. с. 85,87).

Щодо виду робіт здійснюваних за договорами, то відповідно до пояснень представника позивача та свідка ОСОБА_3, така полягала у контролі за прибиранням полів.

Щодо вартості робіт у договорах зазначено, що одиниця виміру – години, ціна за одиницю 14,29 грн. Загальна сума договорів складається із вартості виконаних завдань, що оформлені актами приймання. Між вказаним працівником та позивачем, регулярно, підписувалися акти приймання – здачі виконаних робіт (надання послуг) за цивільно-правовими угодами (а. с. 43, 44, 86, 88).

Таким чином, у відповідності до актів приймання – здачі виконаних робіт (надання послуг) за цивільно-правовими угодами, предметом вказаних договорів є процес праці, а не її кінцевий результат. Працівники позивача систематично виконувала певні трудові функції на підприємстві відповідно до визначеного виду виконуваної роботи, у встановлений строк.

Праця за цими договорами не є юридично самостійною, а здійснюється у межах діяльності всього підприємства з систематичним виконанням трудових функцій, що підтверджується отриманням оплати за виконану роботу щомісячно за фактичний період часу, а також підпорядкованістю вимогам охорони праці, техніки безпеки на робочому місці, згідно інструкції охорони праці та техніки пожежної безпеки, прийнятої на підприємстві.

У вищезгаданих цивільно-правових угодах не зазначено, який саме результат роботи повинен передати виконавець замовнику, а процес праці не передбачає будь-якого кінцевого результату.

Крім того, допитана в якості свідка ОСОБА_3 пояснила суду, що при укладенні договору була ознайомлена з правилами внутрішнього трудового розпорядку, а роботи виконувала у відповідно до робочого графіку товариста.

Таким чином, згідно вищевказаних договорів цивільно-правового характеру та пояснень свідка, найманий працівник ОСОБА_3 в аграрному товаристві з обмеженою відповідальністю “Свято Трипілля” виконувала певні функції за конкретною посадою, а не індивідуально визначену роботу, результати якої можуть оформлятися актами здавання-приймання виконаних робіт (надання послуг), на підставі яких проводиться їх оплата.

В даному випадку предметом цивільно-правових угод про виконання робіт (надання послуг), які укладені суб’єктом господарювання з фізичними особами, є виконання саме трудових функціональних обов’язків у відповідності до обраного позивачем виду господарської діяльності. Праця за цією угодою не є юридично самостійною.

Враховуючи наведені обставини, суд прийшов до висновку, що відносини за цивільно-правовою угодою фактично є трудовими, а сторони такої угоди прирівняні до працівника та роботодавця. Виходячи із цього, застосування до трудових правовідносин цивільно-правових норм являється недопустимим.

Також, суд зазначає, що дії позивача щодо надання трудовому договору форми цивільно-правового договору перешкоджає реалізації працівнику права на працю гарантованого фізичним особам та статтею 2 Кодексу законів про працю України шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації, а також права на соціальний захист у випадку безробіття, при тимчасовій втраті працездатності у разі нещасного випадку на виробництві або внаслідок професійного захворювання, права на відпочинок, щорічну оплачувану відпустку, право на здорові і безпечні умови праці, на об’єднання в професійні спілки. За таких обставин, суд приходить до висновку про порушення позивачем вимоги частин 1, 3 статті 24 Кодексу законів про працю України.

На підставі вищенаведеного суд дійшов висновку про те, що при винесенні оскаржуваної постанови N 09-09-105/238 від 06.10.2016 року відповідач діяв на підставах, у спосіб та в межах повноважень, встановлених чинним законодавством, а тому позовні вимоги є необґрунтованими, а відтак в їх задоволенні слід відмовити.

14.Витяг з Постанови Львівського апеляційного адміністративного суду від 16.03.2017 року у справі №813/2912/16 (допуск до перевірки нівелює правові наслідки процедурних порушень; в задоволенні адміністративного позову відмовлено; повний текст Постанови – http://reyestr.court.gov.ua/Review/65407434).

Згідно правової позиції Верховного суду України, викладеної в постанові від 24.12.2010 по справі N 21-25а10, яка відповідно до положень ст. 244-2 КАС України є обов’язковою у подібних правовідносинах, допуск до перевірки нівелює правові наслідки процедурних порушень, допущених контролюючим органом при призначенні та/або проведенні перевірки, у зв’язку з чим за умови такого допуску підставою для скасування рішення може бути лише неправильність його прийняття по суті.

 

Статья была написана для blog.pga.net